Боромля у тій війні понесла величезні втрати - в діючу армію було мобілізовано 1374 жителі. З війни з них додому повернулося лише 562 - 812 чоловік загинули на різних фронтах. В центрі села, серед мальовничого розмаїття квітників, дерев і святкового оформлення, стоїть меморіал Слави загиблим воїнам. В рідному селі похований відважний солдат Великої Вітчизняної - Герой Радянського Союзу Василь Григорович Скринько.
Та й сама Боромля в роки війни була кровопролитним полем бою. Діяли партизанські загони. Важкими були бої, коли визволяли село від німців. В різних частинах Боромлі про це нагадують 11 братських могил, де спочивають солдати і партизани, які віддали свої життя визволяючи Боромлю від загарбників.
А ще про героїку тих час нагадують і поодинокі надгробні холмики. Багато чого вони приховують - про хоробрість і героїзм, відвагу та безмежну любов до Батьківщини. Причому, не тільки людей зі зброєю в руках, а й людей цивільних, які в ті часи перебували в окупації, але які робили вчинки, гідні називатися геройськими.
Нагодою поговорити про патріотичність боромлян стала поява в селі ще двох нових пам`ятників героям війни. Свідчать вони про те, як треба любити рідну землю і героїв, які боролися за її свободу, жертвуючи власним життям. Заслуга в цьому є і простих боромлян, і сільської влади. І розповісти про це ми теж вирішили не літературною, а мовою очевидців.
Лідія Миколаївна Товстенко (на фото справа):
"Моя бабуся, ще коли я була маленькою дівчинкою, розповіла мені історію про загибель п`ятьох партизан в роки Великої Вітчизняної війни.
Це було влітку, коли Боромля ще перебувала під окупацією німців.
Карателі якось провели операцію в лісах між нашим селом і Новгородським. Взяли в полон кількох партизан. Їх привели в центр Боромлі і біля великого дубу, де зараз базар, розстріляли. Ховати тіла партизан заборонили під погрозою розстрілу - для залякування інших, напевно. Так до ночі тіла наших месників і пролежали. І ось з настанням ночі, моя бабуся, на той час молода жінка, разом з сусідкою, крадькома, тих п`ять розстріляних тіл партизан по черзі перенесли на околицю села, де зараз кладовище, і поховали їх там. Вже потім жінки розмірковували, наскільки самі і своїми маленькими дітьми ризикували. Згадуючи ці події, мене завжди охоплює гордість за мужність і відвагу тих жінок.
За цією могилкою всі роки після війни ми завжди доглядали. Не було на ній ні пам`ятника, ні хреста. Лише надмогильний бугорок - і все. Ми не раз зверталися до військкомату, аби вони спробували розпізнати, хто там був похований. Але партизани - не воєнні, вони документів з собою не носили. Так і по сьогодні їх не опізнали. Виходить, безіменна братська могила.
І вже коли я вийшла на пенсію, все ж вирішила, в пам'ять про мою відважну бабусю, в пам'ять про тих розстріляних партизан, зробити все, аби на тому місці поставили хоч якийсь пам`ятний знак. З цим і звернулася до нашого сільського голови. Не довелося довго переконувати В.М.Романіку. Він відразу погодився, що треба обов`язково увічнити пам'ять розстріляних партизан, які в роки війни пожертвували в ім`я визволення рідного краю власним життям.
Ось так і з`явився прекрасний мармуровий пам`ятник, як почесть нехай і безіменним, але не менш дорогим серцю людям, на одному із боромлянських кладовищ. На надгробній плиті написано: "Тут поховані п`ять невідомих бійців партизанського загону, що були розстріляні фашистами у 1943 році. Вічна пам'ять героям Великої Вітчизняної війни".
Тетяна Іванівна Гонтаренко (на фото зліва):
"Коли я переїхала жити до чоловіка на вулицю Горького в Боромлі, то перейшло мені, мов у спадок, від свекрухи, доглядати за цією солдатською могилкою - бо навпроти нашого двора вона була, через дорогу. Мама мого чоловіка розповідала, що в цих місцях у 1943 році проходили кровопролитні бої. Троє солдат загинуло. Двох поховали неподалік в сусідньому городі, а третього - на цьому місці, коло нашого двора, поховала моєї свекрухи свекруха. Згодом тих двох з дозволу військкомату перепоховали до братської могили, що в центрі села. А цього солдата чомусь залишили тут.
Коли з фронту повернулися наші боромлянські родичі, то кілька разів вони подавали документи на розшук відомостей про цього похованого солдата. Так ми і дізналися, що тут загинув і покоїться старший сержант Олександр Миколайович Бурдин родом з Оренбургу. Намагалися відшукати рідних цього солдата, але на запити прийшла відповідь, що його мати і рідна сестра в роки війни переїхали кудись під час евакуації і після того їхній слід зник.
Ось так і вийшло волею долі, що довелося нам доглядати за могилкою російського солдата Олександра Бурдина. Це не завдало нам якогось особливого клопоту. Чоловіки зробили нескладний пам`ятничок. Кожного року до Дня Перемоги підремонтовували його. Ми і сусіди завжди клали сюди квіти, приходили в поминальні дні. Місце для всієї нашої невеличкої вулиці стало святим. І коли цього року сільська рада поставила на цьому місці вже гарний мармуровий пам`ятник, то всі люди від душі були вдячні за це".
… Коли заходить мова про полеглих у боях на війнах, то недарма кажуть, що пам'ять народна - жива, що подвиг полеглих - не забутий! І ці дві історії з життя простих українських родин з села Боромля підтверджують те, що українці пам`ятають своїх героїв, що Україна ніколи не скориться ніяким загарбникам.
