«Маріуполя вже не було, але там продовжували стріляти. Ми виїхали звідти разом з іншою родиною на їхніх «Жигулях», – розповідає Наталія Сухомлин. Це було подружжя з півторарічною дівчинкою та ми з чоловіком і п’ятимісячним сином. Раніше їхати не могли, бо не було пального. А одного дня викачали бензин з іншого автомобіля і рушили. Кілометрів за двадцять від Маріуполя поселилися в школі, де пробули десять днів. Далі з допомогою співробітників Червоного Хреста доїхали до Запоріжжя. На останньому блокпосту росіяни почали знущатися над моїм чоловіком. Роздягли його, довго перевіряли. Потім хотіли забрати автобус з дітьми, а нас залишити в полі. Зрештою нас пропустили, не сказавши, що попереду – міни. Була сильна злива, а ми рухалися замінованою польовою дорогою. Я дивилася через вікно на підірвані машини, які були розкидані вздовж узбіччя. Тримала на руках крихітного сина і тремтіла».
***
Сорокарічна Наталія Сухомлин мешкала в Маріуполі. Попри заборони лікарів через стан її здоров’я, рік тому вона вперше стала матір’ю. Народивши здорового сина, жінка насолоджувалася довгоочікуваним материнством. Подружня пара жила у своїй квартирі в одній з багатоповерхівок рідного міста. Там ростили дитину, мріяли, будували плани. Нині їхньої квартири не існує. Вона була знищена ракетою, як і тисячі інших в Маріуполі. Востаннє подружжя було там у перший день наступу російських військ. Наступного дня вони перебралися до батьків в іншу частину міста. Взяли лише необхідні речі для немовляти, сподіваючись, що скоро повернуться. Натомість місяць прожили в холодному темному підвалі.
«Саша казав: збираємося, їдемо. Але у 2014 році нас обійшло. Думали, що знову так буде. Я була спокійна, – згадує Наталія. – Ми жили на околиці міста, саме звідти був наступ. Почали бахкати, і ми ховалися в коридорі. Постійно вили сирени, ставало дедалі страшніше. В якийсь момент ми почули літаки. Вони скинули бомбу, зовсім недалеко. Світло згасло. Мене трусило. У нас був п’ятий поверх. Всю ніч ми сиділи в коридорі з дитиною на руках. Малий плакав. Вранці вирішили, що вдома більше не залишимося. Поїхали в Приморський район до батьків. Його останнім брали».
Батьки Наталії жили в двоповерховому багатоквартирному будинку поруч з аеродромом. Періодично там траплялися влучання у приватні будинки. Залишатися в домі було небезпечно, і пара вирішила ховатися в сусідньому підвалі. Це було темне і вологе приміщення, де температура повітря ледь сягала 12 градусів. «Ми там пробули одну ніч. Взяли з собою люльку від візка. Я ховала сина в ковдрах, так його гріла. Це було жахливо. Після того сім’ям з маленькими дітьми дали трохи кращий підвал. Ми перебралися туди».
Олександр ходив по школах, де переховувалися люди, і просив поділитися сумішшю для дитини. Випрошували також очищену воду для немовляти. З часом її все одно не вистачало. Довелося фільтровану воду розмішувати з криничною. «Люди ходили до криниці по воду, а там тіла валялися. Нікого не підбирали, – ділиться маріупольчанка. – Чоловік йшов набрати води, а я сиділа з дитиною і не знала, чи він повернеться. Одного разу він мав йти, але в останній момент чомусь передумав. Тоді поруч з криницею прилетіло, люди загинули. А якось він прийшов і сказав, що більше не піде». Харчувалися продуктами, які залишалися в людей вдома. Готували на мангалі під кулями. Так минали тижні. Періодично ходили чутки, що начебто є евакуаційні автобуси. Як згадує Наталія, люди приходили на місця збору, і туди невдовзі «прилітало».
У квітні родина все ж виїхала з Маріуполя. Покинувши місто під обстрілами, де залишилися рідні, переживши перевірки на блокпостах, заміновану дорогу, вони опинилися в Запоріжжі. Там переночували в місцевому дитсадку під звуки сирени, а вранці сіли на львівський потяг. «Їхали з немовлям, куди очі дивляться. Сконтактували з родичкою чоловіка, яка тоді жила у гуртожитку в Чемерівцях. Вона домовилася нас прилаштувати, – розповідає Наталія Сухомлин. – Ми спочатку поселилися у хостелі, щоб відмитися. Десь місяць я не могла прийти до тями. Відчувала постійний страх, шок. Мені було байдуже до того, як я виглядаю, що навколо нас. Головне – щоб не стріляли».
Вже пів року родина мешкає на заході країни. Жили у гуртожитку медичного коледжу, нині – в дитячому садочку. Небайдужі допомогли сім’ї звізочками, одягом, дитячим харчуванням. Тут маленькому Ігореві 17 вересня виповнився рік. Малеча безтурботно повзає по кімнаті. Бавиться іграшками, яких тут чимало. Вчиться промовляти свої перші слова. В рідному місті Олександр працював на заводі інженером, а тут не можезнайти роботу. Через хворобу Наталіяне в змозі самотужки доглядати сина,бо сама регулярно потребує лікарського нагляду, тому чоловік їй постійнодопомагає. Попри усі складнощі, вонишукають постійне житло у Чемерівцях. Подружжя каже: тут безпечно, а це для них – найважливіше. І вірять,що Перемога буде вже скоро.
Даша ПАСТЕРНАК, «Сімейна газета».
